Про мову
Мене дивує, що про українську мову часом так говорять, ніби її досі не існувало. Вперше почули, що от-от в найближчому майбутньому її створять. На основі слобожанського діялекту Авакова, якось так.
Ще є така ідея, щоб взяти россійську і назвати її нашою руською, дуже шкода бо москалям віддавати.
Так історично склалося, що українська держава є. І державна мова вже існує. Вона унормована. Має правопис. Має величезний корпус літератури. Має орфоепічні правила. Взірцево-показового Миколу Погрібного якогось тощо...
Чого б повноцінно не користуватися тим, що вже є готове?
Дечого бракує. Нема великого стандартного словника. Тобто є застарілий одинадцятитомний, є половинка нового двадцятитомного. Але треба це доводити до ума. Доробляти другу половинку, доробляти інтернет-версію. Щоб було красиво, щоб було привабливо, щоб було доступно, щоб усі знали, як мінімум — як перевірити, як слово пишеться, і вимовляється, і що воно значить; як оптимум — як знайти слово, коли придумав щось сказати, а не вмієш, як. Держава повинна посприяти. Посприяти вдовбуванню в башку кожному громадянинові, що він має доступ до цих речей. І вопше, шо ото тих нещасних двісті тисяч слів — це ж курям на сміх.
Потрібно вдосконалити гомняний правопис. Коли я кажу гомняний, я маю на увазі ні в якому разі не зміст. До формування правил можуть бути різні підходи: можна — визначити беззаперечні авторитети і фіксувати в правописі лише ті факти, які здійснилися, що ось усі великі видатні письменники хором так писали, отже, безсумнівно, тільки так і треба, а інакше ніяк; а можна — вводити зі стелі абсолютно свавільні речі. Наприклад, це дефект не лише української, а взагалі писемних мов: відсутні адекватні засоби фіксування на письмі інтонації. Речення типу «Ти намастив скибку чорного хліба гусячим паштетом?» неможливо прочитати, воно не має сенсу без логічного наголосу — до якого слова питання-то!? Є в правописі правило, як ставити логічні наголоси? Нема. Можна вигадати. зовсім нові правила пунктуації. Але то таке. Коли я кажу гомняний, я маю на увазі акуратність. Правопис повинен бути красиво структурований, врівноважений. Він не повинен зашпортуватися на одних питаннях, оминаючи інші. Він повинен мати ретельно підібрані ілюстрації. Щоб цитата з твору якогось автора була справді цитатою справді цього автора. Щоб ілюстрація до одного правила не суперечила іншому, треба такі речі дуже додивитися. Щоб воно було доречно. Мій улюблений простий приклад — слово «Естонія» як ілюстрація передачі російської літери «Э». Ну навіщо к бісу в Eesti повинні бути російські літери?! Невже не можна в Естонію в обхід Россії потрапити?
Впровадження правопису. Ось має хтось пашпорт і записано там по батькові «Ігорович». А укладачам нового правопису щось в голову вдарило і вони з тої злості вигадали, що тепер треба писати «Ігорьович». Нормально? Ні, чому б і ні! Таке дуже може бути! Зміни в правописі на те й робляться, щоб правопис змінити. Тільки ж треба якось пояснити. Що тепер, паспорти міняти необхідно? записи в демографічному реєстрі різко виправляти? о котрій годині? хто це зобов’язаний зробити? за чиє бабло? Очевидно, впровадження нового правопису не повинно бути засобом раптового створення купи помилок. Усі документи, оформлені за старим правописом свого часу, є оформлені правильно, а отже вони і повинні вважатися правдивим документами довічно. Нові документи, однак, слід оформляти вже за новим правописом, на те правопис і впроваджується, щоб виправляти по-новому. Під це повинні бути розроблені і встановлені відповідні інструкції.
Звідси випливає необхідність створення ще одного документу того ж рівня, що правопис — історично-правописного довідника. Є писемні документи із совєтських часів, із польських, та хоч монгольських, від короля Данила, князя Володимира, коли завгодно. Щоб писати, досить мати чинний правопис, однак, щоб читати, необхідно мати поняття про минулі. І це не кабінетні цікаві досліди якогось мовознавця, це загальносуспільний інтерес. Не те, щоб видавати збірку всіх мислимих правописів, але маленький довідничок слід би розробити як державний норматив, і якісь правила відтворення старого і перекладу на новий лад мусять бути.
Довідники географічних назв (втч історичних, втч помилково чи зловмисно перекручених). Правила транскрипції іноземних власних назв. Це окремі важливі питання.
Далі, правопис змінюється. (Нота бене: поки укладається словник, правопис помінявся, так що в різних томах одного й того ж словника правопис різний!) Ми приблизно можемо прогнозувати це явище. Як швидко він змінюється? За тридцять років, десь так. Ось, ще раз: українська мова вже існує, ми добре знаємо, що вона таке є, і ми, опираючись на віковий досвід, можемо помітити, наскільки швидко і наскільки глибоко зазвичай змінюється стандартний правопис. Так було і напевне ж так буде. Отже, нехай тридцять років. Значить що? Значить тепер ми повинні за наступні тридцять років якось потрошку помаленьку думати, а що б за ці тридцять років варто було б зробити. Починаючи від приймання ідей на рівні довільної маячні, закінчуючи суворими формальними вимогами до формування персонального складу комісії, яка цю маячню втілить в нову версію правопису. А не: тиць-пердиць, ось вам знебавпала нова редакція, сріться далі.
Ну і щодо діалектики. Ця тема була стигматизована за совєтів, якось ставлення до існування діалектів української мови було різко негативне. То мужичьйо необразоване ковєркає мову, а правильно нада чисто на общепонятном. Насправді будь-яка мова існує як комплекс мов її носіїв, мало того, що кожна людина має свої індивідуальні особливості, в різних контекстах і одна людина користується по суті різними мовами. Повноцінна мова не обмежується якимось одним стилем, але також і не намагається зовсім стерти стильові особливості. Синонімія і багатство тонких відтінків скоріше цінність, ніж дефект мови. Це повною мірою має стосуватися і діалектних особливостей. Якщо є якісь речі, що сприймаються марковано в сенсі етногеографії, то чому б їм не бути. Треба вміти їх зчитувати, ці маркери. Треба вміти їх розставляти. Маємо те що маємо, не нищити ж!
Так історично склалося, що українська держава є. І державна мова вже існує. Вона унормована. Має правопис. Має величезний корпус літератури. Має орфоепічні правила. Взірцево-показового Миколу Погрібного якогось тощо...
Чого б повноцінно не користуватися тим, що вже є готове?
Дечого бракує. Нема великого стандартного словника. Тобто є застарілий одинадцятитомний, є половинка нового двадцятитомного. Але треба це доводити до ума. Доробляти другу половинку, доробляти інтернет-версію. Щоб було красиво, щоб було привабливо, щоб було доступно, щоб усі знали, як мінімум — як перевірити, як слово пишеться, і вимовляється, і що воно значить; як оптимум — як знайти слово, коли придумав щось сказати, а не вмієш, як. Держава повинна посприяти. Посприяти вдовбуванню в башку кожному громадянинові, що він має доступ до цих речей. І вопше, шо ото тих нещасних двісті тисяч слів — це ж курям на сміх.
Потрібно вдосконалити гомняний правопис. Коли я кажу гомняний, я маю на увазі ні в якому разі не зміст. До формування правил можуть бути різні підходи: можна — визначити беззаперечні авторитети і фіксувати в правописі лише ті факти, які здійснилися, що ось усі великі видатні письменники хором так писали, отже, безсумнівно, тільки так і треба, а інакше ніяк; а можна — вводити зі стелі абсолютно свавільні речі. Наприклад, це дефект не лише української, а взагалі писемних мов: відсутні адекватні засоби фіксування на письмі інтонації. Речення типу «Ти намастив скибку чорного хліба гусячим паштетом?» неможливо прочитати, воно не має сенсу без логічного наголосу — до якого слова питання-то!? Є в правописі правило, як ставити логічні наголоси? Нема. Можна вигадати. зовсім нові правила пунктуації. Але то таке. Коли я кажу гомняний, я маю на увазі акуратність. Правопис повинен бути красиво структурований, врівноважений. Він не повинен зашпортуватися на одних питаннях, оминаючи інші. Він повинен мати ретельно підібрані ілюстрації. Щоб цитата з твору якогось автора була справді цитатою справді цього автора. Щоб ілюстрація до одного правила не суперечила іншому, треба такі речі дуже додивитися. Щоб воно було доречно. Мій улюблений простий приклад — слово «Естонія» як ілюстрація передачі російської літери «Э». Ну навіщо к бісу в Eesti повинні бути російські літери?! Невже не можна в Естонію в обхід Россії потрапити?
Впровадження правопису. Ось має хтось пашпорт і записано там по батькові «Ігорович». А укладачам нового правопису щось в голову вдарило і вони з тої злості вигадали, що тепер треба писати «Ігорьович». Нормально? Ні, чому б і ні! Таке дуже може бути! Зміни в правописі на те й робляться, щоб правопис змінити. Тільки ж треба якось пояснити. Що тепер, паспорти міняти необхідно? записи в демографічному реєстрі різко виправляти? о котрій годині? хто це зобов’язаний зробити? за чиє бабло? Очевидно, впровадження нового правопису не повинно бути засобом раптового створення купи помилок. Усі документи, оформлені за старим правописом свого часу, є оформлені правильно, а отже вони і повинні вважатися правдивим документами довічно. Нові документи, однак, слід оформляти вже за новим правописом, на те правопис і впроваджується, щоб виправляти по-новому. Під це повинні бути розроблені і встановлені відповідні інструкції.
Звідси випливає необхідність створення ще одного документу того ж рівня, що правопис — історично-правописного довідника. Є писемні документи із совєтських часів, із польських, та хоч монгольських, від короля Данила, князя Володимира, коли завгодно. Щоб писати, досить мати чинний правопис, однак, щоб читати, необхідно мати поняття про минулі. І це не кабінетні цікаві досліди якогось мовознавця, це загальносуспільний інтерес. Не те, щоб видавати збірку всіх мислимих правописів, але маленький довідничок слід би розробити як державний норматив, і якісь правила відтворення старого і перекладу на новий лад мусять бути.
Довідники географічних назв (втч історичних, втч помилково чи зловмисно перекручених). Правила транскрипції іноземних власних назв. Це окремі важливі питання.
Далі, правопис змінюється. (Нота бене: поки укладається словник, правопис помінявся, так що в різних томах одного й того ж словника правопис різний!) Ми приблизно можемо прогнозувати це явище. Як швидко він змінюється? За тридцять років, десь так. Ось, ще раз: українська мова вже існує, ми добре знаємо, що вона таке є, і ми, опираючись на віковий досвід, можемо помітити, наскільки швидко і наскільки глибоко зазвичай змінюється стандартний правопис. Так було і напевне ж так буде. Отже, нехай тридцять років. Значить що? Значить тепер ми повинні за наступні тридцять років якось потрошку помаленьку думати, а що б за ці тридцять років варто було б зробити. Починаючи від приймання ідей на рівні довільної маячні, закінчуючи суворими формальними вимогами до формування персонального складу комісії, яка цю маячню втілить в нову версію правопису. А не: тиць-пердиць, ось вам знебавпала нова редакція, сріться далі.
Ну і щодо діалектики. Ця тема була стигматизована за совєтів, якось ставлення до існування діалектів української мови було різко негативне. То мужичьйо необразоване ковєркає мову, а правильно нада чисто на общепонятном. Насправді будь-яка мова існує як комплекс мов її носіїв, мало того, що кожна людина має свої індивідуальні особливості, в різних контекстах і одна людина користується по суті різними мовами. Повноцінна мова не обмежується якимось одним стилем, але також і не намагається зовсім стерти стильові особливості. Синонімія і багатство тонких відтінків скоріше цінність, ніж дефект мови. Це повною мірою має стосуватися і діалектних особливостей. Якщо є якісь речі, що сприймаються марковано в сенсі етногеографії, то чому б їм не бути. Треба вміти їх зчитувати, ці маркери. Треба вміти їх розставляти. Маємо те що маємо, не нищити ж!
Коментарі
Дописати коментар