Ге! [ʕ]
Ні, я з дитинства знаю про фарингальний апроксимант. Але я якось раніше не помічала, наскільки ретельно це розжовано в підручнику. Це ж доісторичний 69 рік. Це ж діди учили. А чому досі дехто тойво... поширює спростовану думку?
Приголосний [г]
Місцем творення українського [г] до недавнього часу вважали гортань, тому його називали гортанним приголосним {посилання на книжку 1951 року}. Ларингоскопічні дослідження спростували цю поширену думку й довели, що місцем творення його слід вважати глотку — pharynx, отже, він є приголосним глотковим, або фарингальним. Рентгенокінематографічні дослідження переконливо розкривають механізм утворювання [г]. На кінорентгенокадрах видно, що задня стінка глотки вібрує як при творенні голосних, так і при творенні приголосних. Ця вібрація щодо різних хребців відбувається неоднаково. Наприклад, проти першого хребця вона може більше вібрувати, ніж проти третього, що пов'язано з роботою трьох м'язів: верхнього, середнього й нижнього, які петлями стискають стінки глотки.
При творенні [г] виникає деяке зближення між задньою стінкою фаринкса й коренем язика, причому воно має не абсолютний, а відносний характер, тобто таке зближення не завжди найменше в порівнянні з творенням усіх голосних і приголосних, але воно завжди менше щодо наступного голосного або приголосного.
Зближення між фаринксом і коренем язика починає утворювати останній, просуваючись на одному з перших етапів артикуляції [г] у напрямку до задньої стінки фаринкса; стінка фаринкса теж трохи наближається до кореня язика, віддаляючись від хребців здебільшого від 3 до 7—8 мм, внаслідок цього між коренем і фаринксом утворюється відстань вужча, ніж при вимові будь-якого попереднього звука. Максимальне зближення між ними настає на останньому або передостанньому етапі артикуляції [г].
Звуження при вимові [г] не можна порівнювати зі щілиною, що утворюється при артикуляції шиплячих, свистячих і навіть задньоязикових. Саме поняття щілини, як можна бачити з опису артикуляції [г], дещо умовне. Йдеться фактично про певне зближення стінки фаринкса й кореня язика. Фонаційний струмінь при цьому посилюється й прискорюється, тобто за певну кількість часу проходить більше повітря. На кімограмі легко спостерігати, як посилюється повітряний струмінь під кінець артикуляції [г]. На підставі цього можна визначити приблизну межу між [г] і наступним голосним.
Приголосний [г], як і губні, не має власного укладу язика; уклад його визначається наступним голосним. або приголосним. Отже, в слові геть — [г] має уклад [е], в слові гармата — уклад [а], у слові згубно — уклад [у], у грім — уклад [р’] т.д. Кінчик язика при артикуляції ізольованого [г] тримається біля нижніх зубів. У мовному потоці його місце визначається укладом наступного голосного або приголосного. Під час просування кореня язика назад трохи більше розкривається рот і витягаються губи, тобто спостерігається явище лабіалізації.
За положенням м’якого піднебіння звук [г] — звук чистий, неносовий, за станом голосових зв’язок — дзвінкий.
{з книжки 1969 року}
«
Приголосний [г]
Місцем творення українського [г] до недавнього часу вважали гортань, тому його називали гортанним приголосним {посилання на книжку 1951 року}. Ларингоскопічні дослідження спростували цю поширену думку й довели, що місцем творення його слід вважати глотку — pharynx, отже, він є приголосним глотковим, або фарингальним. Рентгенокінематографічні дослідження переконливо розкривають механізм утворювання [г]. На кінорентгенокадрах видно, що задня стінка глотки вібрує як при творенні голосних, так і при творенні приголосних. Ця вібрація щодо різних хребців відбувається неоднаково. Наприклад, проти першого хребця вона може більше вібрувати, ніж проти третього, що пов'язано з роботою трьох м'язів: верхнього, середнього й нижнього, які петлями стискають стінки глотки.
При творенні [г] виникає деяке зближення між задньою стінкою фаринкса й коренем язика, причому воно має не абсолютний, а відносний характер, тобто таке зближення не завжди найменше в порівнянні з творенням усіх голосних і приголосних, але воно завжди менше щодо наступного голосного або приголосного.
Зближення між фаринксом і коренем язика починає утворювати останній, просуваючись на одному з перших етапів артикуляції [г] у напрямку до задньої стінки фаринкса; стінка фаринкса теж трохи наближається до кореня язика, віддаляючись від хребців здебільшого від 3 до 7—8 мм, внаслідок цього між коренем і фаринксом утворюється відстань вужча, ніж при вимові будь-якого попереднього звука. Максимальне зближення між ними настає на останньому або передостанньому етапі артикуляції [г].
Звуження при вимові [г] не можна порівнювати зі щілиною, що утворюється при артикуляції шиплячих, свистячих і навіть задньоязикових. Саме поняття щілини, як можна бачити з опису артикуляції [г], дещо умовне. Йдеться фактично про певне зближення стінки фаринкса й кореня язика. Фонаційний струмінь при цьому посилюється й прискорюється, тобто за певну кількість часу проходить більше повітря. На кімограмі легко спостерігати, як посилюється повітряний струмінь під кінець артикуляції [г]. На підставі цього можна визначити приблизну межу між [г] і наступним голосним.
Приголосний [г], як і губні, не має власного укладу язика; уклад його визначається наступним голосним. або приголосним. Отже, в слові геть — [г] має уклад [е], в слові гармата — уклад [а], у слові згубно — уклад [у], у грім — уклад [р’] т.д. Кінчик язика при артикуляції ізольованого [г] тримається біля нижніх зубів. У мовному потоці його місце визначається укладом наступного голосного або приголосного. Під час просування кореня язика назад трохи більше розкривається рот і витягаються губи, тобто спостерігається явище лабіалізації.
За положенням м’якого піднебіння звук [г] — звук чистий, неносовий, за станом голосових зв’язок — дзвінкий.
»
{з книжки 1969 року}
Коментарі
Дописати коментар