Закінчення прикметників
До мене дійшло. З дитинства дивуюсь, чому одне й те саме закінчення в іменниках і в прикметниках пишеться по-різному: «синьою [о] хвилею [е]». А не «синею хвильою»? Чому в прикметниках м’якої групи тут пом’якшується приголосний, а голосний в закінченні залишається [о], а в іменниках — навпаки: змінюється голосний на [е]? Як так може бути, що в однакових умовах працюють різні фонетичні правила?
Поділ на слова! У стародавній мові прикметники не відрізнялись від іменників, вони були як прикладки: «ясен Місяць», «зелен гай», «розрив трава». Додавати до прикметників артикль «-й» — це новіша вигадка. Це аналітична конструкція, закінчення прикметника є (майже) окремим словом, на відміну від закінчень іменників, які з давніх-давен невід’ємно зв’язані. Тому голосний в закінченні прикметника і не залежить від основи прикметника.
Добре, але ж «зелений»—«синій», чергування [и]—[і] на відміну від [о]—[е] є? Ніякої суперечності, ці голосні в основі прикметника, а не в закінченні: *синь-јь, *зеленъ-јь.
А чому «-ий»? (*новъ-јь → *новый, а не *новой)
«Окрім слабкої позиції, в якій редуковані перестали вимовлятися зовсім (і спричинили перехід [е], [о], що їм передують, в [і]), і сильної, в якій [ь], [ъ] перейшли в [е], [о] (випадні), виділяють третю групу редукованих — так звані напружені редуковані. Вони утворювалися з [ь] і [ъ] у позиції перед [j] — зазвичай наприкінці слів». О, буду знати, прямо у Вікіпедії написано, а я не вивчила.
Поділ на слова! У стародавній мові прикметники не відрізнялись від іменників, вони були як прикладки: «ясен Місяць», «зелен гай», «розрив трава». Додавати до прикметників артикль «-й» — це новіша вигадка. Це аналітична конструкція, закінчення прикметника є (майже) окремим словом, на відміну від закінчень іменників, які з давніх-давен невід’ємно зв’язані. Тому голосний в закінченні прикметника і не залежить від основи прикметника.
Добре, але ж «зелений»—«синій», чергування [и]—[і] на відміну від [о]—[е] є? Ніякої суперечності, ці голосні в основі прикметника, а не в закінченні: *синь-јь, *зеленъ-јь.
А чому «-ий»? (*новъ-јь → *новый, а не *новой)
«Окрім слабкої позиції, в якій редуковані перестали вимовлятися зовсім (і спричинили перехід [е], [о], що їм передують, в [і]), і сильної, в якій [ь], [ъ] перейшли в [е], [о] (випадні), виділяють третю групу редукованих — так звані напружені редуковані. Вони утворювалися з [ь] і [ъ] у позиції перед [j] — зазвичай наприкінці слів». О, буду знати, прямо у Вікіпедії написано, а я не вивчила.
// закінчення прикметника є (майже) окремим словом
ВідповістиВидалити// майже
- а що є критерієм повноцінного слова?
Чи лексеми? Чи семеми?
Яку семантику можна витягнути з -ий? а з -ій?
Звісно, можна дивитися на будову слова як на мікросинтаксичну структуру, але, напевно, це вже робили й зазвичай тепер скоріше оперують на морфологічному рівні відповідними інструментами окремо від синтаксису, а мови із розвиненим дистинктивним апаратом засобами морфем скоріше відносять до синтетичних, принаймні в нас на планеті так. І такі мови наразі вважаються більш архаїчними. Тобто теза про "Додавати до прикметників артикль «-й» це новіша вигадка " потребує уточнення принаймні у частині щодо артикля. Це насправді артикль?
Власне, артиклі у відомих мені індоєвропейських мовах розвинулися із займенників, що зберегли флективне відмінювання і поширюють його на позначені слова - імена прикметники та іменники, в яких такі способи словозміни у тій чи іншій мірі редукувалися (латина та романські мови, континуум германських мов та англійська). А закінчення -ий на такі звичні артиклі (нехай і у постпозиції) не схоже мені.
Гадаю, тут чиста фонетика - ну ось так.
// в однакових умовах працюють різні фонетичні правила
- мо, ми не володіємо повною інфою про ті умови і виводимо правило із сінхронії та обмеженого уявлення про діахронію. Мо, колись саме такі фонетичні чергування та впливи були прозорими.